Авторитарний відкат на пострадянському просторі.

Життєздатність кожної моделі демократії має свої часові та географічні кордони.

Минулий, 2010 рік був відзначений посиленням політичних режимів на пострадянському просторі. У Білорусії були заарештовані близько семисот учасників акції протесту проти фальсифікації президентських виборів, що пройшли 19 грудня. Більшість з них були засуджені до адміністративних арештів до 15 діб. Тридцять чоловік проходять у кримінальній справі у зв’язку зі спробою організації державного перевороту, ще 22 опозиційних активіста мають статус підозрюваних. У будинках родичів затриманих проводяться обшуки.
У Казахстані в кінці минулого і початку нинішнього року розгорнулася кампанія з продовження терміну повноважень чинного президента Нурсултана Назарбаєва до 2020 року. У республіці планується проведення референдуму з цього питання: ініціативна група вже зібрала понад 5 млн підписів на підтримку всенародного плебісциту. 14 січня парламент країни вніс поправки до Конституції, що дозволяють продовжити повноваження Назарбаєва на референдумі, подолавши вето глави держави. Рішення Назарбаєва не підписувати ці поправки, швидше за все, свідчить про його бажання взяти невеликий тайм-аут для оцінки реакції міжнародного співтовариства. Очевидно, що оточення казахського президента шукає механізм, який дозволив би в максимальному ступені легітимізувати пролонгацію його повноважень.

У серпні 2010 року президент Росії Дмитро Медведєв підписав поправки до закону про ФСБ, який істотно розширює сферу компетенції цього відомства і представив на суд громадськості законопроект «Про поліцію», що передбачає посилення централізації в МВС і дає поштовх новому етапу поліцейського свавілля. У грудні було винесено вирок у другій справі ЮКОСа: 14-річний термін Ходорковському і Лебедєву символізував собою руйнування судової системи в Росії. Через два тижні після цих подій британська компанія Maplecroft, що спеціалізується на аналізі ділових ризиків, опублікувала дослідження Political Risk Atlas. За підсумками 2010 року Росія опинилася серед 11 країн з «вкрай високими» політичними ризиками для інвесторів; сусіди з цього списку – Сомалі, Конго, Судан, М’янма, Афганістан, Ірак, Північна Корея, Зімбабве і Пакистан. Відсутність гарантій прав власності і гнітючий бізнес-клімат стали найважливішими чинниками збільшення відтоку капіталу: за даними Банку Росії, в IV кварталі 2010 року чистий вивіз капіталу склав $ 22,7 млрд. У листопаді глава ЦБ Сергій Ігнатьєв висловив стурбованість тим, що російські компанії різко збільшили залишки коштів на рахунках в закордонних банках та придбання майна за кордоном. Мотивацію вітчизняних підприємців неважко зрозуміти: не можна бути «впевненим у завтрашньому дні» в країні, де бізнесмени з політичних мотивів отримують багаторічні терміни за нормальні комерційні операції і відсутній паритетний діалог між владою і суспільством (яскравим свідченням чого стали арешти опозиційних політиків 31 грудня).

На Україну в результаті минулих в лютому виборів в четвертий раз (за останні двадцять років) змінився президент. Сама по собі четверта мирна передача влади представнику не правлячої, а опозиційної партії є видатним досягненням для пострадянської країни. Після закінчення президентських виборів головна інтрига полягала в тому, яким чином переміг на них Віктор Янукович і як розпорядиться владою: чи проведе необхідні країні інституційні перетворення, чи забезпечить збереження демократичних інститутів? Напередодні другого туру голосування міжнародна експертна комісія на чолі з шведським економістом Андерсом Ослундом і його українським колегою Олександром Пасхавером представила доповідь про реформи. Документ, підготовлений за участю 23 економістів з різних країн, представляв собою комплексну програму структурних перетворень в економіці, що включала в себе приватизацію держпідприємств, реформи фінансового і енергетичного секторів, створення ринку землі, підтримку підприємництва. За минулий рік нічого з цього зроблено не було. Більше того, почався процес обмеження прав і свобод громадян. Була значно урізана свобода слова: у рейтингу незалежності преси організації «Репортери без кордонів» України опустилася з 89-е на 131-е місце. Були прийняті поправки до Конституції, що повернули президенту значну частину з втрачених після конституційної реформи 2004 року повноваженнь. Президент знову став главою виконавчої влади, він отримав законну можливість вибирати кандидатуру прем’єр-міністра, вносити її на затвердження парламенту і звільняти в будь-який момент. Якщо раніше діяла Конституція не давала президентові права впливати на кадрові призначення парламенту в уряді, крім ініціативи призначення Радою двох міністрів – оборони і закордонних справ, то тепер президент отримав право самостійно призначати міністрів за поданням глави уряду і в будь-який момент усувати їх від посади. Крім цього, стали вводитися обмеження на свободу зібрань: у листопаді Окружний адміністративний суд Києва заборонив Комуністичній партії України та Всеукраїнському об’єднанню «Свобода» масові демонстрації на Майдані Незалежності.

Події на Україні надзвичайно важливі для розуміння процесів, що відбуваються на пострадянському просторі. В останні роки часто доводилося чути про те, що жорсткість політичного режиму в Росії після 2000 року було наслідком прийняття в 1993 році «ультрапрезиденської» Конституції та ідеологічної «проробки» громадян напередодні виборів 1996 року. Це дуже проста й далека від реальності картина світу. Демонтаж демократичних інститутів, впроваджених на початку 1990-х років, мав місце в усіх пострадянських державах (за винятком трьох прибалтійських республік) незалежно від форми правління – президентської чи парламентської. Перехід до авторитаризму був результатом того, що основними політичними гравцями були, з одного боку, переорієнтована номенклатура, для якої автаркія зручніше для реалізації корупційних спрямувань, а з іншого-пасивне суспільство, яке не мало досвіду життя в умовах стабільно функціонуючої демократії і від того не довіряли демократичним інститутам, легко піддаватися спокусі підтримати прихильників «порядку». Перші в силу інформаційної асиметрії, гарній організації і прямого доступу до адміністративних і фінансових ресурсів легко «обводили навколо пальця» аполітичну більшість громадян, і авторитарний реванш з неминучістю відбувався як продукт згоди еліт при повному непротивлення соціуму. Якби в Росії в 1996 році президентом став Зюганов, а в 2000 році – Лужков або Примаков, цілком імовірно, що події пішли б за тим же сценарієм, що і за Путіна, тому що це багато в чому об’єктивний процес, а не питання конкретних особистостей або інститутів. Подібний перелом трагічніше відбувався тоді, коли при владі замість частково професійних і відповідальних політиків виявлялися дисиденти і правозахисники: досить пригадати сумний досвід Звіада Гамсахурдія в Грузії і Абульфаза Ельчібея в Азербайджані.

Говорячи про згортання демократичних інститутів в республіках колишнього СРСР, не можна не згадати про класичну роботу Самюеля Хантінгтона «Третя хвиля», в якій патріарх політичної науки висунув припущення про чергування в сучасному світі періодів демократизації і авторитарного відкату. За впровадженням демократичних інститутів у Західній Німеччині, Італії, Австрії, Японії, Південної Кореї, Греції, Венесуелі і деяких інших країнах наприкінці 1940-х – початку 1950-х років була серія військових переворотів в Південній Кореї, Бразилії, Нігерії, Греції, Чилі в 1960-х – початку 1970-х років. Зараз ми є свідками завершення хвилі демократизації, що почалася з краху диктатури в Португалії в 1974 році (її пік припав на 1989-1991 роки), і початку глобального відкату в бік авторитаризму. Про це свідчать не тільки процеси на пострадянському просторі, що аналізувалися вище, але і авторитарні тенденції в країнах Латинської Америки (Болівія, Венесуела), а також криза легітимності інститутів Єдиної Європи (провал референдумів щодо проекту загальноєвропейської Конституції у Франції та Голландії, складності Лісабонського процесу) .

У чому причина нового відкату? Крім вказівки на зміну ситуації в світі (глобальна економічна криза, посилення міжнародної напруженості) цікавим може здатися таке міркування. По всій видимості, життєздатність кожної моделі демократії має свої часові та географічні кордони. Прикладом тут є соціально – ліберальна модель демократії, яка зародилася в США під час «Нового курсу» Ф. Д. Рузвельта і справно працювала протягом двох післявоєнних десятиліть, однак до кінця 1960-х – початку 1970-х виробила свій ресурс. Сьогодні вже вичерпано якісний резерв моделі ліберальної демократії, виробленої в 1970-1980-і роки. І до тих пір, поки не буде вироблена нова модель, яка, з одного боку, ефективно працювала б в умовах глобалізації, а з іншого – долала цивілізаційні обмеження, у світі будуть превалювати тенденції відкату.

Автор – науковий співробітник Лабораторії інституційних проблем Інституту економічної політики ім. Є. Т. Гайдара.

Оригінал статті можна прочитати на сайті www.forbes.ru