26.10.2014 - orbk.net

Послання до себе або власний кодекс безчестя.

Поділитися:

прапорДосить! Досить звинувачувати всіх і вся, досить кивати на історичну спадщину, «совкову» свідомість, несамовитих сусідів України, стихійні лиха, катастрофи чи ще казна-що. Настала пора сказати самим собі правду: це ми побудували цю державу, це ми обрали цю владу, це ми сформували існуючі суспільні відносини… Ми є генераторами і носіями сучасної культури і моралі. Ми живемо тим життям, на яке заслуговуємо як його творці.

І не важливо, чи ми беремо активну учать в будівництві свого дому – України, чи є абсолютно байдужими до навколишнього світу. Справи кожного з нас і наша громадянська позиція (чи її відсутність) складають картину сьогодення.

Погоджуюсь, висловлена думка не нова і, очевидно, не може претендувати на нобелівську премію. Але без усвідомлення її не зрозуміти, як мінімум, половини населення України, яке фанатично переконане, що йому хтось в цьому житті щось винен, і потрібно тільки дочекатися, коли хтось за нього все зробить. Зокрема, відремонтує дім, наведе лад на подвір’ї, в під’їзді, обладнає дитячий майданчик, подбає про людей похилого віку, інвалідів, зробить що-небудь! Більшості людей здається, що потрібно лише чекати і вимагати, щоб відбувалося все без їхньої участі.
Мабуть, тому від виборів до виборів мінімум 40 % дорослого населення України не бажає пройти 100 метрів до найближчої виборчої дільниці, щоб зробити будь-який вибір, і цим самим виразити власну позицію. Не бажає і все! Але при цьому вважає святою справою поливати брудом будь-яку владу, будь-яку! Нам простіше зрошувати сльозами обличчя, жаліючи себе та нарікаючи на злу й зрадливу долю, нещастя та поразки, а ніж щось робити. Бо найбільший наш ворог – ми самі!

Ми «дивні» громадяни, які вперто не хочуть користуватися своїм розумом. Доля не наділила нас бажанням заглиблюватись в зміст і природу подій, які відбуваються навколо нас. І тільки через це, демагогія, обман, лицемірство, тотальна маніпуляція свідомістю людей та суспільства залишається нормою нашого життя.
Нам вбили в голови чорно-білу матрицю бачення навколишнього світу. Ми сприймаємо на віру будь-що! Будь-яку трагедію, страшну поразку легко видають за небачену перемогу тільки тому, що ми самі так того хочемо. Тільки б нас не чіпали! Ми, більшість українського народу, яка воліє нічого не знати та відгородитись від зовнішнього світу. Ми – болото! А на болото завжди тягнеться всіляка нечисть та господарює на свій лад. Виявляється, що декілька сотень озброєних, в балаклавах, агресивних невідомих легко можуть поставити на коліна будь-яку громаду. Декілька тисяч сепаратистів в змозі захопити мільйонне місто! А де ми? А ми – як завжди…

Ми – вічна більшість, що мовчить. Тож, з нашої вини, на нашій рідній землі вбито тисячі й тисячі громадян, десятки тисяч стали каліками, сотні тисяч – біженцями у власній країні.
Ми своєю байдужістю штовхаємо країну у пекельну прірву, де Україна перестає бути державою, а перетворюється на територію. Але ця територія буде впорядковуватися не нами, а ворогуючими бандами, які покриють землю суцільною руїною та незчисленними її жертвами. Надзвичайно легко може перетворитися квітуча Україна в пустельну європейську Сомалі.
Ми вже дочекалися, коли нашу «крайню хату» знищено смертельними снарядами, коли тим, хто залишився живим, довелось перебратися в брудні підвали і місяцями жити у пітьмі, під вогнем нескінченних артобстрілів.

Тож настав час, коли кожен українець зобов’язаний усвідомити свою особисту відповідальність за долю Батьківщини, сформувати свою громадянську позицію, своє бачення майбутнього країни. А для цього, перш за все, потрібно навчитися адекватно, з позицій здорового глузду і всебічно розглядати картину сьогодення та найближчого минулого. Для початку достатньо спробувати кожну подію побачити як з парадного боку, так й зі зворотної сторони.

Так, абсолютно очевидно, що все суспільство має віддати належне всім політичним силам та лідерам, які забезпечили перемогу на Майдані. В той же час, необхідно чесно сказати, що нинішня Майданівська влада повною мірою відповідальна не тільки за здобутки, але й за втрати, зокрема й за тимчасову втрату Криму і частину Донбасу.
Поряд з величезною заслугою, в організації опору кровожерливим російським агресорам постреволюційні можновладці продемонстрували повну бездарність в забезпеченні й озброєнні силового блоку України під час війни. Політичні сили та громадські рухи чого тільки не вимагали під стінами Верховної Ради, окрім відміни тендерів на військові закупівлі та оборонні замовлення, щоб врятувати не лише державу, але й безцінні життя українських воїнів-патріотів.

По-дитячому наївною виглядає позиція провладних політичних сил про те, що, мовляв, не очікували супротиву, не знали про значні проросійські настрої на південному сході України, не думали, що вкрадені злочинним синдикатом Януковича сотні мільярдів доларів будуть вибухати на нашій землі і т.д. і т.п.
Впевнений, що все добре знали і свідомо йшли на втрати. Просто нам знову не кажуть всієї правди. Ну і само собою, зрозуміло, що нас ніхто не збирався спитати, чи згодні ми на такі втрати. Просто освятили за норму суспільного життя видавати свою особисту позицію за позицію всього українського народу. Ніяких референдумів з кардинальних питань суспільно-політичного життя ніхто не проводив і не збирався проводити. Все як завжди!

Та як би там не було, настав час повертати наше життя в законне русло, і цього не зробити за допомогою брехні та замовчування фактів. Влада, суспільство, громада зобов’язані зупинити тих, хто вважає, що завоював собі право встановлювати свої закони прямо на вулиці.

Майдан, революція гідності відбулися на захист особистих прав і свобод кожного українця, відновлення верховенства права. А що маємо? Багато чисельні прояви беззаконня, хаосу, приниження людської гідності, судів Лінча. Без кінця, безкарно блокують транспортні артерії, комунікації, військові частини, державні установи. За альтернативну думку на одній частині України б’ють, а на другій – вбивають.

Замість обіцяних професіоналів знову з’явилися на високих посадах агресивні дилетанти. По-справжньому трагічною для всієї справи охорони здоров’я нації стала діяльність екс-міністра від Майдану.
Отож, стало очевидно, що країна не може жити за законами революційної доцільності і будь-який злочин виправдовувати праведною метою.

Також абсолютно зрозуміло, що ми не маємо права більше терпіти атмосферу беззаконня, що панує у сесійному залі старої Верховної Ради. У 2014 році її переповнили потоки брудних образ, принижень, хронічних бійок, антисоціальної поведінки (несамовиті крики, руйнація меблів, системи голосування, мікрофонів) народних депутатів України. Багатьом нашим обранцям було реально наплювати, що вони дискредитують нашу країну. Очевидно, що вони дозволяють собі таку поведінку тільки тому, що впевнені – виборці їх не осудять.

Тож очевидно, що ми, виборці, самі винні у своїх бідах. До доленосного рішення на виборах відносимося зі злочинною халатністю або повною безвідповідальністю.
У зв’язку з цим дуже хотілось би запитати 1 млн. 500 тис. 377 виборців, котрі на Президентських виборах проголосували за радикального кандидата, який агресивно нав’язує нації насильство як універсальний спосіб вирішення всіх проблем в Україні: «Якого життя Ви для себе і для рідних бажаєте? лівійського чи сирійського?!».

Таке ж запитання хотілось би адресувати прибічникам й інших українських радикалів.

Невже не зрозуміло, що на силу завжди знайдеться інша, більша сила?! Невже не зрозуміло, що безумством є бажання боротися за Україну аж до повного її знищення?! Невже не зрозуміло, що єдиний шлях спасіння української нації – це розбудова потужної, заможної, демократичної держави.

Тож потрібно ще раз чітко собі сказати, що ми самі не бажаємо оцінювати політичні сили чи мажоритарних кандидатів по їхніх справах та позиціях, а не по безкінечній демагогії. Не бажаємо і все!
Ну яка може бути підтримка у політичної сили, лідер якої тричі обіймав посаду міністра оборони, причетний до розвалу ЗС України, а тепер дозволяє собі агресивну риторику, підштовхуючи суспільство до безглуздих втрат.

Не зрозуміло, які ще «подвиги» має здійснити лідер іншої партії, автор катастрофічних для України газових угод з Росією, щоб українці зробили свідомий вибір. Невже трудової біографії «газової принцеси» і екс-керівника уряду не достатньо?!! І з яких міркувань можна було голосувати за партію Регіонів, переповнену відвертими злочинцями?

Скільки відгриміло виборчих компаній? Скільки мільйонів виборців продали свій голос за продуктовий набір, за 100 – 200 гривень?! Багато! Так це ж і є ціна мільйонів як громадян! Все чесно! Ви продали свою громадську позицію, і Вам за неї заплатили! Ні на що більше Ви в цій державі розраховувати не можете! Якщо згадати проплачених учасників мітингів, охочих заробити на участі в якій-небудь партії, то картина стане ясною.

І знову скажемо, що ми чесно заробили те життя, яке маємо! Ми нічого не хочемо робити для його покращення. Чекаємо, що знайдеться дурник і зробить за нас нашу роботу. Ну що ж, давайте чекати! Тим більше, що у нас є «гарна компанія» – це комуністична партія Петра Симоненка. Той факт, що на виборах до Верховної Ради України мільйони громадян постійно віддають за неї свої голоси, серйозно підриває віру в мудрість цієї частини українського Народу. Важко зрозуміти, що ці українці хочуть добитися своєю підтримкою комуністів?! Повернення старих порядків? Але саме через ідеологічне та економічне банкрутство КПУ КПРС з’явились нові порядки. Саме ці комуністи збудували цю державу, в якій ми живемо, саме ці комуністи всі роки незалежності є вірними та надійними союзниками олігархічних кіл, і самі стали багатіями на зрадництві та спекуляції комуністичною риторикою та атрибутикою.

Проте, на мій погляд, це не має жодного відношення до констатації незаперечного історичного факту: «Вся сучасна промисловість країни, її науково-технічний потенціал, інфраструктура – створені за радянської доби». У 1990 році Україна входила до 10 найбільш розвинутих країн світу, була надпотужною четвертою у світі ядерною державою. Валовий національний продукт досягнув 880 млрд. доларів США (в 2013 році він складав менше 80 млрд. $). За що ж тоді людей, які передали сучасникам країну у такому стані, сьогодні мають осудити і люструвати?! Чи може Радянський Союз існував незаконно, не був визнаний у світі, чи не став співзасновником ООН?! І хіба не 52 млн. українців радянської доби в 1991 році обрали для України державну незалежність?!

Про яку тоді декомунізацію і декагебізацію йдеться у країні, яка вже 23 роки вибудовує суспільство верховенства капіталу, 23 роки належить мільярдерам і мільйонерам України, яких було б дуже дивним підозрювати в намаганні реалізації постулатів комунізму.

Безумовно, Закон про очищення влади вкрай потрібен, без його реалізації в країні немає майбутнього. Але ми очікували декриміналізації та деолігархізації влади. Натомість закон відкрив дорогу масовим політичним репресіям за принципом колективної відповідальності. Цей нормативний акт руйнує основи демократії, породжує нову агресію та радикалізм, розриває суспільство на ворожі групи. Цікаво, про що думали його автори, оголошуючи недовіру всьому силовому блоку країни, яка перебуває в стані війни?! Як вони планують призвати на службу Батьківщині, у випадку оголошення загальної мобілізації, масу спеців і профі із силовиків, яким заборонили державну службу?

Чи може вони забули, що серед гарантів суверенітету і територіальної цілісності України нас зрадили не лише Росія, але й решта підписантів Будапештського меморандуму. Хіба не чітко заявили США та ЄС, що за жодних умов не будуть оголошувати війну Росії, навіть якщо вона окупує всю територію України?! Мабуть, відповідь на ці та інші запитання потрібно шукати в підсумках Майдану.
Згадуючи про Майдан, необхідно чітко відзначити, що він зберіг олігархічний устрій країни і переклав весь тягар сьогоднішнього часу на простих громадян.

Справжніми причинами революційного вибуху в Україні, стали, перш за все, небачена соціальна несправедливість, катастрофічна майнова та політична нерівність, які сформувались після розпаду СРСР в результаті формування олігархічного устрою. Правлячий кримінально-фашистський режим Януковича призвів до загострення соціально-економічних і суспільно-політичних протиріч, а розгорнутий в країні бандитсько-міліцейський терор запустив революційний вибух. На порядку денному стояли головними соціально-економічні завдання: руйнація монополістичного та олігархічного устрою, реалізація принципу соціальної справедливості, усунення майнової і політичної нерівності, забезпечення верховенства права, свобода та демократія.

Проте, дякуючи втручанню потужних олігархів України, великих світових гравців, соціально-класовий характер революції був поступово нівельований дріб’язковими ментально-територіальними і національно-мовними протиріччями. Анексія Криму і московська агресія на Донбасі безповоротно відвернули увагу мас від основних завдань революції, від кричущо соціально-економічних протиріч. Старанням «сильних світу цього» Майдан та його значення визначені як «революція гідності». З усім розмахом роздуваються масштаби дій цілком патріотичних сил українських націоналістів. В той же час саме вияви безпідставного радикалізму з їхнього боку стали однією із причин сплеску насильства та сепаратизму на Сході.

Очевидно, що якби революційні події із самого початку були направлені в соціально-економічне русло, такого сильного розколу в країні могло і не бути, а події на Донбасі були б не такими руйнівними, оскільки боротьба проти соціальної несправедливості стала б потужним фактором, що об’єднує всю Україну.
Необхідно звернути увагу й на настрої в суспільстві. Сьогодні лицемірство серед виборців сягнуло небачених космічних масштабів. Незчисленні лідери громадських рухів войовничо розповідають з усіх телеекранів про сотні тисяч своїх прихильників, що рвуться в бій та таврують ганьбою всіх, хто насмілився говорити про мир. Проте, в реальному житі держава тричі оголошує мобілізацію, але так і не може задовольнити своїх потреб в захисниках Вітчизни.

В той же час всі ресторанно-розважальні заклади країни переповнені відвідувачами, і ніхто не бажає відмовлятися від дорогого відпочинку, гучних свят, банкетів, ювілеїв, весіль, феєрверків.
Правда, скрізь рішуче розмірковують про те, що «потрібно бити ворога до кінця», співають захмелілими голосами гімн України. Одночасно маса народу, в тому числі й з патріотичною символікою на авто, воліє виїхати за межі країни, створює величезні черги за закордонними паспортами та шенгенськими візами.
В той час, коли російські найманці катують і вбивають українців на Сході, а регулярні війська сусіда-ката ведуть активні бойові дії проти України, наші громадяни, в тому числі й із Заходу України, продовжують їхати на заробітки до Росії. І мільйонна армія заробітчан в Російській Федерації не збирається додому, щоб стати на захист Батьківщини. Про розмах ухиляння та супротиву призову й мобілізації не варто й говорити.

Гіркота ситуації в тому, що багато політиків проводять свою передвиборчу боротьбу на критиці мирного плану Президента. Хоча цю риторику будують без будь-яких інших значущих пропозицій.
Вони готові боротися за Україну до будь-якого фіналу. Це не просто патріоти, це – «ядерні» патріоти, які несуть Батьківщині катастрофу, співрозмірну з Чорнобилем. Вони готові приректи мільйони українців на смерть, на розпад держави, безпросвітні злидні і нечувані страждання заради своїх амбіцій. Про будь-яку жертовність не йдеться. Саме тому так часто герої перетворюються на антигероїв, а політичні побратими на найлютіших ворогів.

Значна частина українців вважає необхідним нарощувати активні воєнні дії на сході до «повної і безумовної перемоги», закликає суспільство до нових і нових жертв в ім’я цієї перемоги. Однак, парадокс в тому, що ця ж сама частина суспільства переконана, що в жертву себе повинні приносити не вони особисто, а хтось інший за них.
А ті, хто вже відбув до зони АТО, швидко відмовляються бути «гарматним м’ясом», відчувши свою беззахисність перед надсучасними та надпотужними засобами ураження ворога.
Мабуть, на краще бути і патріотом, і реалістом, дати Україні шанс на перемогу.

Тільки ілюзії дозволили поширитись думці, що ми можемо перемогти на Сході тільки тому, що «наша справа свята». Однак, ілюзія сили не дає самої сили, а сама свята ідея, не підкріплена потужностями, приречена на поразку. І найголовніше: Україна не матиме майбутнього, якщо народ не навчиться обстоювати свій вибір і далі дозволятиме 2% населення тиранити решту 98 % громадян України.
Показовою є позиція відомого радикального депутата, яка засудила вибір більшості українців на виборах Президента України. Про це вона написала у своїй сторінці на «фейсбук». « Голосувати за міністра в уряді регіоналів, за співтворця партії Регіонів та СДеків, за безнаціональне створіння… це навіть не божевілля це національне самознищення способом садомазохізму», – написала вона.
Ось і вся задекларована повага до власного народу та гаранта Конституції!!!

Так, подумки, переосмисливши важливе для себе і України, чітко починаєш розуміти, що ми побачимо нову Україну тільки за у мови, якщо ми самі оновимося, насамперед духовно. Зокрема, в питаннях добра і зла, дотримання біблейських заповідей, норм моралі та людського співіснування, ставлення до себе, рідних та близьких, оточуючого світу.
Саме тому, саме сьогодні ми просто приречені на обов’язкову участь в чергових парламентських виборах, бо це вибори власної долі.

Просто пройди 100 метрів до своєї виборчої дільниці та зроби свій свідомий вибір.

Обери сам майбутнє України для себе і своїх дітей!

Гнат Засульський.

Суспільство вибори в Україні /